WinToRuna 2007

Року 2007, 2 січня розпочалось чергове, шосте сходження на г. Полонина Руна що на Закарпатті, де в вісімдесятих роках минулого сторіччя було будівництво військового об'єкту стратегічного значення "Дзеркало". Головним призначенням цього об'єкту мало стати спостереження запусків балістичних ракет. Союз рухнув - об'єкт так і залишився недобудованим. Все що нагадувала про його існування: майже зруйнована так звана "нижня база", колишня казарма чи щось подібне, баня у вигляді стін будиночку між "верхньою" та "нижньою" базами, гаражі, сама база на вершині гори та купа елементів будівництва навколо, котрі взимку практично неможливо розгледіти під настилом метрового снігу. Саме головне, що притягувало всіх без виключення автолюбителів - бетонна дорога від с. Липовець і до самого верху полонини, котра в принципі забезпечує вільний заїзд на вершину в любу пору роки. Ну хіба що крім зими...

4:1 - рахунок попередніх снігових баталій на вершині на користь висоти 1479,7. Цього разу на штурм піднялось три Львівські (2 Мерцедеси Гелендваген "Луноход" та "Ред.-Бул" та УАЗ) і один Київський екіпажі (Сузуки Джимні).

Першим на штурм ранком 2 січня пішов УАЗ під керуванням Андрія К2 (штурман Роман, Юра). Сонячна погода, легкий мороз і відносно не глибокий сніг дозволили легко пройти поворот нижньої бази. Надалі глибина снігу почала зростати і прокладати колію приходилося все важче і важче. Вже після обіду пробиваючи колію метрами екіпаж піднявся на висоту 1449. Надалі сліди глибоко закопаної у сніг бетонної дороги зникли серед безкрайніх висотно-арктичних полів залитих сріблястим снігом та сонцем. Ні точних координат верхньої бази, ні схеми проїзду так бажаної кожному пілоту, в екіпажу не було. Отже довелось спуститись на місце стоянки і наступного дня вже з новими силами та екіпажем Suzuki Паша(Chita) і Люба розпочате чергове сходження, котре для Джимні виявилось занадто складним і поломка півосі вимусила їх повернутись назад. І екіпажу УАЗ знову довелось залишитись наодинці з стихією і спуститись до попереднього місця ночівлі. Погода починає псуватись, здіймається вітер, хмари йдуть вже на висоті 1100 метрів...

Близько 20 години прибув третій екіпаж Мерцедеса G300 "Red-Bull" - Мирослав, Марічка та Сашко зі Львова. А згодом і другій загубивши чимало часу через пробите на перевалі колесо Мерседес Гелендваген "Луноход" - Дмитро (Umka), Володимир (JOB) та Іринка. Остаточний склад штурмової групи нарешті зібрався разом. Гаряча вечеря з картоплею фрі та чаєм, обговорення завтрашнього підйому, радість того, що ти вже не вдома і ти вже знову готовий до нових пригод, все це атрибути того вечора котрий ми переживали з надією вдалого сходження і зарахуванням нехай одного балу, але на нашу користь.

Перше і головне що було відмічено - єдиний нормальний компресор відмовлявся працювати. Ніякі способи привести його до робочого стану не дали належного результату - він нас покинув… А отже з ним ідея спускати колеса до 0,5 в глибокому снігу. Вся ставка робилась виключно на ланцюги та лебідки. Процедура надування матраца перетворилась в справжнє змагання легень, ніздрів, витривалості писків (ротів) та тестом на бридкість. Поцілунки з цією холоднючою повітряною тушою в черговий раз згуртували колектив однодумців, на цей раз з особливою близькістю. Півгодинне надування і легка ейфорія вже перетворилась в справжні галюцинації від пересичення киснем. А по переду тісні обійми в наметі та не забутній, зимовий стриптиз Сашка у спальнику. Довга ніч, завивання вітру, шелести снігу по стінкам намету і очікуваний ранок.

Швидкий сніданок, чай, збір речей та встановлення ланцюгів на колеса, котрі складають основу спорядження в таких подорожах, окрім звиклих усім хай-джеків, санд-траків, лебідок, тросів, шаклів і усього того, без чого просто немає сенсу залишати асфальт. Навіть взимку.

Ми рушаємо. Над нами низькі хмари. Між ними гори та сонце. І ми йдемо у верх.

Через пару сотень метрів підтягаємо ланцюги. Ще можна милуватись далекими краєвидами що простягаються на десятки кілометрів. Ще залишається пару сотень метрів до входу в хмару...

Ми піднімаємось, видимість впала до 50-100 метрів, мете невеличкий сніг. До самого бетону ми не провалюємося, але так ми точно застраховані від попадань в рви та ями і можливих провалів та переворотів. Інколи приходиться здавати назад і знову виставляти машину на дорогу. Проходимо баню, "Луноход" сходить з бетонного настилу. Маневр назад- вперед, назад-вперед і машина починаю висіти колесом в повітрі, черговий маневр може стати останнім. Розмотуємо лебідку. Марні спроби знайти провушини на кутах бетонних плит дороги. Ми встановлюємо якір і починаємо тягнутись. Такій ефективний в болоті та ґрунті якір, в снігу веде себе як плуг, не маючи ніякого шансу за щось зачепитись.

Спроба обійти "завислий" "Луноход" іншою машиною зліва викликає чергове сходження з дороги та боротьбу з глибоким снігом. Починається справжня колективна робота, в хід пішов шансовий інструмент і "Red-Bull" таки вдається пройти вперед. Тепер є за що тягнутись лебідкою. Ось так легко та не вимушено один Гелендваген допомагає іншому. За нами екіпаж УАЗа потрапляє в полон з котрого ми щойно вибрали. Аби не гаяти часу просто витягуємо його тросом. І ми йдемо далі.

Чергова зупинка. Розрив ланцюгів та намотування ланцюга на міст "Red-Bull". Видимість метрів 20, вітер посилюється з кожним десятком метрів по висоті. Замерзлі пальці пробують хоч якось скласти до купи розірваний сегмент. Бракує ремкомплекту до таких речей. Трохи часу і ми знову продовжуємо рух.

І ось вершина! Принаймні наші навігаційні прибори фіксують те, що ми на вершині. Видимість 3-5 метрів. Починаємо пішу розвідку майже всім колективом. І практично зразу потрапляємо на гаражі бази. Це вже майже половина діла, а де сама база? В глибинну розвідку відправляємось лише у трьох… Півгодинні блукання колами в непроглядному молоці і майже випадково ми все-таки її знаходимо. Тепер дорога назад. Точності GPS не вистачає. Знову починаємо нарізати кола між місце де мали би бути наші машини і базою. А машини переїхали… Не вдалий жарт в таку заметіль. Знайшли ми їх вже по слідам. Спускаємось від гаражів і чергова задача. А де знову база? Точніше як туди проїхати між тих байраків, курганів і всього того що випливає перед машиною за пару метрів.

Зробивши двохсот метровий гак потрапляємо на сніжну стіну в метр висотою, яку спочатку розриваємо колесами. З півтора десятку спроб і машина заривається у сніг вище бамперів. Ділі ходом сніговий бар'єр брати неможливо. В хід йдуть лопати. І після 10 хвилинного копання утворюється прохід через котрий можна пройти під саму будівлю.

Ось і база. Бетонний монумент 2 поверхового комплексу, заввишки 10 метрів, котрий не встигли закопати оточений земляними валами, чи то навіть просто знаходиться на дні катлавану. В середині як завжди темно і тихо, вітер не потрапляю сюди, підлогу вкривають крижані катки замерзлої води. Всі стіни прошиті трубами, через котрі мали проходити комунікації цієї мертвої споруди. Все що представляло хоч якусь цінність і можливо було демонтувати - давно вивезено місцевим населенням.

Знаходимо за легендою скарб закладений Катоничем. Частково спустошивши його поповнюємо власними консервами і вибираємось на зовні. Наші сліди від коліс замітає снігом, потрібно вибиратись. При черговому розвороті УАЗ налітає мостом на камінь котрий просто виріс з під снігу. Знімаємо його хайджеком.

В дорогу. З кабіни вже не видно зворотного шляху. Доводиться йти попереду вглядаючись в колію котра була зроблена півтори години назад. Вітер робить свою справу, ховаючи дорогу назад. Йти приходитися по черзі. Сильний вітер зі снігом заліплює обличчя та очі, ноги плутаються в снігу. Здається що ми застрягли на цій висоті на довго. Але чай йде і машини рухаються до низу і ми виходимо з цього полону хмар, вітру та снігу. Долаємо чергові повторити серпантину, звільняємо колеса від ланцюгів і їдемо до класичного місця стоянки - невеличкої альтанки перед селом Липовець (для нас за селом). Святкова вечеря та феєрверки від екіпажу "Red-Bull". Цього дня ми довели вершині своє право і взимку стояти на найвищий її точці усіма чотирма колесами. Ми її скорили. А ще ми дізналися що машину К2 звати "Пушок", що на зворотному шляху через Ужотський перевал породило масу віршованих дуелей по СБ.

Наступного ранку спускаємось в село Тур'ї Ремети, навіть ніяких натяків на сніг. Ну хіба що три засніжені поза шляховика що мчать по дорозі. На заправці в Сімері зустрічаємо Діму з Перичина котрий хотів здійснити сходження разом з нами. Дружній обід в Перечині і попереду двісті з гаком кілометрів через засніжені перевали, розбиті шляхи та міста і села напередодні Різдва. Водій мікроавтобуса фольцваген який вперто не погоджувався на те що б його обігнав УАЗ за що власне випробував на собі злагодженість роботи двох екіпажів на "спортивних болідах".

Ми повертаємось, повертаємось у рідне місто залито яскравими вогнями та іонами реклами. Повертаємось і плануємо прорив наступного року через Руна на Люту. Створивши таким чином півтисячне кільце з двох перевалів та зимової трофійної ділянки в 25 засніжених кілометрів позначених на мапах як умовні дороги. По переду літні розвідки, підготовка, планування. По заду засніжені вершини що чекають свої покорителів.

10.01.2007 / Автор: Володимир Яцинич (JOB)