Зимовий штурм Парашки 2004

Парашка, Парашка, повернись до нас передом..............

Після танкодромних поїздочок Волинь Сапера Васі почувала себе дуже впевнено...... Настільки впевнено, що коли Сашко, замучений нашими подяками за рєпку, про яку ви всі мабуть вже читали, запропонував Волині перевірити свої можливості трохи серйозніше. Це „серйозніше” полягало в поїздці на черговий пошук дороги на Парашку. І наївні чукотські близлежачі до Волині тіла у кількості чотири штуки не витримали спокуси. Цими тілами були: Forsaken, Я (Shtusha), Паша(Set), та власне Сапер – бо без нього їхати було якось незручно — хазяїн Волині як ніяк.

Зібрались ми в гаражі у Сапера годинці так о пів сьомої – і тут нас почав трафляти той самий загадковий шляк........ Робив він це поступово та з явним задоволенням........ Перший етап почався з того, що ми оглянули всю ту купу речей, які збиралися запихати в Волинь, а потім підозріло почали коситися одне на одного. По виразах облич було ясно, що ми або викинемо половину речей, або екіпаж Волині поменшає. Але, вирішивши, що перший млин, як знаєте виходить.......не дуже, м'яко кажучи, наша четвірка бодренько забила на це і погрузилася. Волинь крякнула, трохи надулася, але витримала.

Гордо виїхавши з гаражів ми вже й забули про той шляк, але він про нас не забув. Перед виїздом на трасу Волинь заглохла....... Не смійтеся, вона відмовилась заводитися...... Нас привітав мікроінфаркт, але за допомогою матюків та двох пацанячих сил тачка, отримавши копняка ззаду, таки завелася.......Вона попрацювала пару хвилин і лишень тоді зрозуміла, як її образили ї заглохла вдруге. Отут Сапера та і всіх відвідав навіть вже й не шляк — у світлі фар нам підморгував той зелений, що не любить довго чекати і з”являється дуже непомітно.

Зробивши ту саму процедуру ми нарешті доїхали до місця зустрічі......... Були чемні — тому приїхали о сьомій тридцять. За п'ятнадцять восьма ми ще шуткували, за десять почали чухати потилиці, а за п'ять восьма відіслали алярмову смс Сашку, бо з”явилися смутні підозри, що це є така весела процедура прийому чайників до клубу — назначають поїздку, місце зустрічі, час, чекають після того часу десь годинку, попиваючи пиво у барі навпроти, а потім, дружно гигикаючи, виходять до коматозних вже духів і вже разом з ними йдуть у той самий бар пити і їсти все те, що вони сумлінно приготували у далеку дорогу.......

Насправді все виявилося таки не вигадкою і, хоча з шести машин, що збиралися, зібралися лише чотири — Довбуш, Сашко, Славік та Сапер-трохи з запізненням, але ВОНО почалося.

Спочатку (не збрехала таки реклама) була кава, кава з автомата на заправці. Тут же були зроблені перетусовки по машинах-бо всім стало шкода бідну напхану Волинь. Тому Форсейкена посадили штурманом до Славіка а Сашкові повезло менше, тому що йому, як людині і самій по собі мудрій, замість штурмана посадили мене (Славік ;-) ). На скору руку пояснивши як користуватися рацією був проведений лікбез по обов'язках штурманів. Виявилося, що це не так тяжко – треба в основному триндіти коли треба в чарівну коробочку та розважати пілота щоб він не заснув. Ну і час від часу дивитись таки на дорогу попереду.

Нарешті екіпажі запам'ятали хто де сидить, були зроблені обов'язкові стартові фотки і ми нарешті вирушили........

До Коростіва всім було чим зайнятися- бодро садили батарейки в раціях, але після двох годин такого знущання над технікою прозвучала команда: ”НЕ ТРИНДІТИ!!!!!!!”.

Перша перепона чекала на нас біля шлагбаума. Вірніше перепоною був сам шлагбаум, який був досить переконливо закритий, а ключ від нього жив десь у Сколе і на роботу мав повернутися лише вранці. Тому ентузіасти оффроаду швиденько розтащили на запчастини сусідній з шлагбаумом заборчик, за яким було дві таки непогані, як на початок, вкриті кригою ями.

Це було перше бойове хрещення Волині і, хоча володарі нив з трохи скептичними виразами облич ліниво робили ставки сяде чи не сяде, тачка зібрала всю свою мужність і сили і може не так впевнено з першого разу, як ниви, але сама подолала перешкоду.

Була вже перша ночі – тому частина людей хотіла їсти, пити (читай „випити”) та спати і підшукала першу-ліпшу підходящу для цього полянку. Але всі сподівання порушив Сашко, який обізвав втомлених людей матрасниками і запропонував їхати далі. Це негарне слово швидко подіяло – і подіяло так ще годинки на дві. За цей час встигли покататися, збудити в мирній хатинці сплячих людей, які тихенько повилазили у вікна, ховаючи за спинами дипломатичну-зброю-сокири, та потривожити тінь коняки біля цієї ж хатинки.

Нарешті десь о четвертій найшли таки місце де можна стати, швиденько закусили під те, чого всі з нетерпінням чекали, та полягали спати.

Всі розтяглись по теплих машинах-лише Сапер не зміг лишити Волинь без пічки на самоті, тому вранці на вікнах машинки можна було спостерігати автографи злорадного діда Мороза. Пакості того діда на цьому не закінчились. Коли спробували зрушити з місця таку гарну вночі Волинь, виявилося, що вона не тільки відмовилась заводитися, а ще й добряче вмерзла в те калюжо-болото, де її вночі в темряві загнав Сапер. Перестав працювати бензонасос та акумулятор відмовився дружити зі стартером. Тачку вмовляли вести себе по людськи — методом тросу та прикурювання. Врешті решт помітили, що крім всього доброго тим самим поганцем Морозом було підло заморожене та в результаті намертво заблоковане заднє колесо Волині.

Ця розвлєкуха тривала кілька годин, після чого Луазка не витримала, почервоніла, як сором'язлива дівчина та погодилась на вмови.

Після побудки нарешті зайнялися тою справою, заради якої приїхали-почали шукати пароль доступу до Парашки.

Першим в цій справі не повезло Довбушу та його екіпажу. На одному з можливих підйомів до гори після тривалого штурму льодової гірки з глибокою колією Довбушева красуня принесла в жертву міст і, голосно хрюкаючи пощербленим редуктором, сумно розвернулась. Було дуже шкода, тому що вона мала мабуть найбільше за всіх шансів подолати Парашку, але що робити — ми повернулися до полянки, яку ще вчора вночі хотіли обжити першою, залишили там поранену разом з екіпажем та вже втрьох рушили на пошуки.

По дорозі ставалося різне – місцеві з точністю до навпаки показували нам стопудові підйоми на Парашку, ми періодично лякали конячий транспорт, а нас так само періодично переслідували то ЗІЛи, то Урали.....Волинь впевнено скакала по колдобинах, чим несказанно радувала свого пілота, Славік пас Волинь, Сашко був авангардом.

Так би ми й досі шукали ті міфічні шляхи, але до нас прийшло диво-це було диво у вигляді досить розлюченого лісника, який мав небезпечний вираз обличчя та рушницю, яка була явно готова до бою, причому до бою з нами. Найкраща оборона – це напад, тому ми самі підійшли до лісника і пояснили, що нам треба. Лісника відразу попустило, бо він як виявляється вирішив, що ми браконьєри, а оскільки в лісі і так багато вовків по ту бідну дичину, то був настроєний суворо.

Коли до нього дійшло, що ми просто ідіоти, лісник подобрішав і показав нам причину свого гніву – двохрічну олениху, яку з'їли вовки — причому це була вже четверта тваринка на площі в два кілометри, що за дві ночі схарчували вовки.

І тут фортуна врешті повернулася до нас анфасом — лісник, якого звали Микола, не тільки знав заїзд (по його словах Абсолютно нереальний для нас) на Парашку, але ще й прийняв мудру стратегічну пропозицію Сашка зайняти місце в машині і прокататися з нами до верху. Микола ще не уявляв собі, як „катаються „ справжні оффроадери, тому погодився.

Микола був мабуть справжній лісовий шаман, тому що за першу годину знайомства навіщував дві ситуаціі — перша – що Волинь не заїде на той підйом, а друге – що Волинь може сісти амортизаторами. Перший астрологічний прогноз справдився через кілька метрів після початку підйому – Волинь таки злякалася і стала як вкопана (бензонасос відмовлявся тягнути бензинчик з баку під горку). А другий прикол стався трохи пізніше, вже вночі, коли Сапер виявив після чергового вибрику, що Волинь таки сіла тими самими низькими амортизаторами, про які говорив лісник і про які Сапер до того часу ні разу не згадував, а може просто і не знав.

Отож, Волинь з пілотом та штурманом залишилась на початку підйому, а Славік та Сашко подерлися вперед.

Майже з перших метрів ми оцінили ту долю, що звела нас з Миколою — крім того, що йому страшно сподобалась наша вар'ятська ідея, він ще й виявився чудовим штурманом, бо знав кожну ямку на тому підйомі. Тут і спрацював термін „прокатитися” – в машину новий штурман більше вже не сідав, ну.......... майже не сідав.

Ентузіазізм з нас пер фонтаном, але з Миколи він пер просто гігантським гейзером. Попри те, що він цілий день скакав пішки по горах, а на дворі було вже темно – підніматися ми почали лише годині о шостій — він біг попереду машини, вказуючи шлях, копав сніг та штовхав тачку. Штовхали переважно Сашкову — їй бідній було тяжче – Сашко був перший і, як почався глибокий сніг – бив колію.

Снігу наверху було так нічого собі, підйом був не дуже підйомом- то вверх, то вниз і то досить круто. Дуже скоро оцінили девайс, який захопив з собою Сапер – бензопилку. Її чуть не забули в Волині, але Микола сказав, що треба, тому її люб’язно піднісли з Волині.

І насправді – скоро почалися повалені поперек так званої дороги дерева.Тут Микола виглядав ще гарніше. Чимось схожий на Серйозного Сема він з радісно-демонічним виразом обличчя за лічені хвилини долав товстеньки стовбури. Дійшла черга і до ланцюгів, яких було лише чотири – тому почепили по два на кожну машину. До речі, живих з тих ланцюгів залишився по кінцівці лише один, просто як в „Горянині”. Битися з Парашкою було нелегко, тому вирішили перекусити. Як завжди разом з перекусом з'явилися таємничі пляшечки, які дали результат на ура – після перекусу справа пішла як по маслу і значно веселіше. Одне шкода, що в тому азарті всі забули про цифри і героїчних фоток є небагато.

Отак через сніги та дерева два незламні екіпажі впевнено перли вперед. І, мабуть, доперли б до самого хреста, але Парашка таки дуже вередлива гора – майже за кількасот метрів до кінця, проїхавши славнозвісний вагончик, щеплення Сашкової нивки запротестувало, і першим пішов Славік. Невтомний Микола розкидав кубометри снігу попереду, вказуючи оптимальну дорогу, а Сашко поваленько підбирався ззаду. І тут Гора взяла з нас ще одну дань – зрізало піввісь у Сашка і перетворило його нивку на „жигулика”. Засмучений, він вийшов з машинки і покрокував до Славіка сповістити сумну звістку. Але це не все, що задумала Гора забрати у нас. Поранена нивка зірвалась з передачі і швидко розганяючись, почала скочуватись... і, добре що бог не дав, разом з пілотом.....Машинка вирішила прогулятися донизу стрімким швидкісним спуском — Сашко за лічені секунди до непоправного встиг заскочити всередину та дати по тормозах (а ForSaken у цей час гальмував політ авто за бампер).........це вже було не весело.....це було страшно.....

Після такої втрати до нас почав повертатися глузд (не дуже звичайно здоровий, але вже який є) і нарешті надійшо одупління — що снігу попереду –ще тиждень копати, а якщо щось станеться з машиною у Славіка — то це буде торба. Але ми й так заїхали досить далеко-лісник сказав, що взимку та ще й вночі таких хворих на Парашці ніколи не було, тому втомлені і неймовірно горді собою зробили тріумфальні фотки і почали потроху спускатися вниз.

На Сашка після всього напав песимізм – він ладен був лишитись ночувати на Парашці, бо зовсім не довіряв свому теперішньому “жигулику”, але насправді „жигулик” виявився досить таки непоганим, тому назад ми спускалися набагато швидше, ніж піднімалися та на диво легко-бо всі чекали ще якоїсь ж......и.

До речі, за той час Волинь встигла самотужки вилізти ще вище того місця, де ми її лишили. І зробила вона це дуже немудро, бо наступні дві годинки вже під ранок Волинь спускали з гірки. Ця місія дісталась Славіку, Сашкова нивка йшла ззаду, а оскільки процес був затяжний та досить сильно обрізаний цензурою, якщо прослухати Славкову версію подій, машинка разом з мешканцями проспала цю видатну подію.

Невеличка вставка розповіді від екіпажу Волині на події, що сталися під час рейду Славіка та Сашка на пік Парашки. Під’їхавши під підніжжя Парашки бензоносос Луазки подав ще один признак смерті, перший був в суботню пробудку – тоді допомогла маніпуляція як в анекдоті – вийшли, зайшли і поїхали... На цей раз такі маніпуляції не допомогли. Отож всі чекали доки не буде ясно – чи Волинь поїде на Парашку хоча б через 20 хвилин. Після хірургічного втручання в бензоносос стало ясно, що так швидко вона не поїде – тому відштовхавши нас з дороги єкіпажи Славка та Сашка поїхали на штурм. Хірургія річ тонка, але враховуючи умови, в яких довелось робити операцію – клапан в бензонососі впресовувся на свое місце за допомогою кувалди (молоток №2) та викрутки. Почувши по рації чийс голос „Волинь тут точно не пройшла б” було вирішено хоча б спробувати взяти Парашку. Як вияснилось на ще двох, чи трьох вимушених зупинках, під кутом ~30 градусів Луазка на такі підйоми не розрахована. Отож вперед вона не їде, а назад спускати – самогубство. Було вирішено чекати поки Сашко і Славік повернуться з Парашки. Так воно і сталося – через пару годинок Волинь вже була на підстраховці у Славіка і спускалась вниз...

Подолавши спуск, потихеньку пошурхотіли до полянки, а Славік десь чухнув вперед. Це нас трохи здивувало, тому що в машині у Сашка залишилася лісникова рушниця, а коли Славік повернувся в сім”ю – відбувся геніальний діалог – „А у мене в машині рушниця.........” на що у відповідь прозвучала шикарна фраза — „А у мене в машині лісник........”

Микола попав по повній програмі, бо в нього був взятий номер мобільного і тепер він хоче не хоче, а мусить час від часу виконувати обов”язки штурмана у наступних поїздках. Йому ще повезло, тому що він, хоча й під ранок, але попав таки додому, тому маємо надію, що в наступний раз новоспечений штурман погодиться їхати в якусь нову головопробиту поїздку.

Часу, сил та натхнення шукати полянку, де лишився Довбуш вже не було, тому стали просто біля дороги. Всі страшенно хотіли спати — по цій причині вечеря з парочкою пляшечок горілочки за таки майже взяття Парашки тривала лише кілька годин. Сапер дуже жалівся, що не побачив свою бензопилку в дії – вона єдина з екіпажу Волині, включаючи саму Волинь, побувала таки на Парашці – і, як було вирішено, заслужила оффроадні наклеєчкі.

Вранці, прокинувшись, ми зрозуміли, що насправді Парашка була дуже доброю з нами — бо пішов сніг.....Якби той сніг пішов ще в п”ятницю, то ми не побачили б Парашки навіть близько.

Настрій був чудовий, в тому настрої Славік не дуже добре пошуткував, що Волинь вчора таки заїхала наверх, і довго тішився з виразу облич тих, хто мусив весь цей час примусово матрасничати на полянці. Зранку нас потішив ще один випадок – пам”ятаючи суботню розважальну програму по побудці саперової радості, Іванцов, сидячи на кріселку і медитативно споглядаючи на гірські пейзажі, ліниво глянув на годинник та запропонував спробувати заводити Волинь. Всі розраховували провести за цим цікавим заняттям наступні дві-три годинки, тому, коли через пару хвилин почули впевнений рик волинського движка, на обличчях були ще цікавіші емоції, ніж ті, коли з”явилися при звістці, що Волинь зайшла на Парашку.

Дорога назад була тихою, лише Волинь таки потішила Сапера на останок – він півдороги годував свою улюбленицю маслом і, напевно, трохи сумно було Довбушу, бо його машинка постраждала найбільше з усіх.

Отак втомлені, брудні і дуже задоволені ми повернулися до міста і весь наступний тиждень по офісу, де працюють Сапер, Сет та Штуша гуляли горді розповіді та героїчні фотки з цих вихідних.

Волинь та Нива Славіка заслужили прикраси на бочки чи на капотик (це питання дуже мучить Сапера-він переживає, що наклеєчок не буде добре видно), навіть мені перепала одна, але на жаль раритет нема куди чіпляти-збережу на пам'ять про цю дивовижну поїздку, а там, хто зна.......може мені колись і буде куди її почепити.............

Дякуємо всім за увагу, для вас писали Shtusha (художні балачки), штурман Волині Set – подробиці про Волинь та Sashko (технічка).

11.12.2004 / Автор: Вербицька Наталія (Shtusha)