Руноходи — WinToRuna 2005

Почалося все тривіально — хотіли, як краще — а вийшло, як завжди. Старт був заявлений о третій годині першого січня, збір відповідно на годину раніше — о другій, тому десь на початку четвертої почали нарешті сповзатися учасники поїздки. Першим приїхав Десперадо з Марком та моєю скромною персоною (Штушею) — вже було по другій, а на горизонті ще було чисто, як бабусин самогон...Хоча ні, брешу — біля стовпчика сумно стирчав Сапер — сумно, тому що їхати він ніби повинен був з Десперадо, але побачивши всю ту купу речей, що впихали в крузер, пілот категорично відмовився брати ще пасажирів. Переговори за вписку Сапера вів Сашко, який запевнив, що все буде гаразд і його візьме Славік — бо у Славіка в машинці лише двоє. Але приїхав Славік — та обломав трошки вже реанімовану надію Сапера — позаду тих двох в машинці місця не було взагалі.......

Отже Саперові світила така собі файна композиція з трьох пальців. Але в нього був таки сильний аргумент на свою користь — бензопилка, що спасла нас на Парашці. Сапер чудово знав про це, тому лише гордо труханув головою: — "Як не берете, то не берете... Але пилку я заберу з собою..."

Можливо це й був той переважаючий фактор, а може й ні, але врешті решт саперові речі розкидали по різних машинках, самого Сапера, трохи гумово розтягнувшись, прийняла Сашкова нивка.

Десь добряче по третій з матюками, бо час спливав немилосердно, навіть не зробивши традиційні стартові фотки, колона нарешті вирушила у складі — крузер — Десперадо (Марко, Штуша) та ниви — Довбуш (Джоб, Браво), Славік (Олег) та Сашко (Саньок, Оля, Сапер) — дванадцять безумних руноходів )))))).

Їхалося добре, єдина затримка була з приводу розтягнутих за свято шлунків — тому по дорозі була зроблена зупинка на перекус, не дивлячись на то, що перед виїздом ніби часу було обмаль. Але їжа — це святе, війна війною, а обід за розкладом.

Пам'ятаючи про Парашку на першу ночівку ніхто не суперечився і зупинились на першій привітній полянці з дерев'яною хаткою, на якій був загадковий напис — KELLERLADEN... Ладен не Ладен, але вночі до нас приходив один терорист... Ввечері, як завжди на перший день, коли всі ще не дуже голодні, була зроблена не те щоб їжа, а скоріше закуска, ну і само собою, як розумієте, закусувати було що... Тому після прийняття отого всього люди були ...ну... як би сказати... трохи замучені, тому полишали на столі та біля стола багато всякого смачного плюс посуд. Вранці , прокинувшись, ми не знайшли багато чого, але знайшли сліди невідомої тварини — може то був вовк, а може собака, але нам більше звичайно гріло серце, що це був таки вовк, хоча й різновид його ні в кого не викликав сумнівів — вовк був позорний. Позорний він був тому, що начисто виїв ковбасу, сир, масло ( гречку він чомусь їсти не став, хоча нащо та гречка після ковбаси...). Ще знайшлася бляшанка з-під тушонки, яка ніби була вчора відкрита лише наполовину, та й кришка була вдавлена всередину банки. Цей факт поставив під сумнів — чи це взагалі це була тваринка. Ми підозріло почали споглядати одне на одного....В голові ворушилось підсвідоме... Жару додав Славік, який за якихось півхвилини за допомогою донця пляшки з "Живчиком" понаставляв навкруги ще з десяток собачо-вовчих слідів.

Олег довго дезінфікував вилизану начисто сковороду горілкою ( горілочка сумно хлюпала бульбашками — серце краялося), поснідали тою гречкою, що не доїв вовк, та вирушили на штурм.

По попереднім розповідям про Руну я зрозуміла, що є нормальна бетонка, якщо нема снігу — дві години їхати, але може бути холодно. Вийшло все з точністю до навпаки — холодно не було, зате снігу було — по самі вінця.

Наверх їхали недовго. Перед машинками засяяло засипане снігом неслабеньке таке повалене поперек дороги деревце, а в Сашковій ниві засяяв від задоволення Сапер — розміри перешкоди були такими, що без його бензопилки мабуть би або звернули, або пиляли б дворучною "Дружбою" до вечора чи до завтра.

Хоча вчора ввечері водієм бензопили був проголошений Сапер, який нарешті зробив тест-драйв своєї техніки та розпиляв на стоянці власноруч якийсь сучок, за улюблене знаряддя смерті геймерів узявся Джоб — іншим дісталися лопати і розтягування та викидання фрагментів пошматованого дерева.

До речі, нам чомусь здалося, що дерево було повалене навмисне, аби не розтягували люди народне добро — ця думка тішила нас аж доки на четвертий день не спустилися в село, де нам сказали, що дерево впало само ще влітку...Отак буває в цьому житті — зі скрипом бензопилки у серці наважилися зробити проїзд, навіть хотіли по дорозі додому (рештки совісті таки спробували прокинутися) закрити дорогу знову, а утнули, як виявилося, добру справу))). Хоча, правду кажучи, навіть не знаю, чи згадав хтось по дорозі додому про благородні наміри завалити дорогу знов))).

Так, через сніг та дерева доїхали до полянки, яка виявилася останнім по дорозі наверх притулком...але про це ще ніхто не здогадувався...

На полянці вирішили перекусити — в процесі Довбуш загадково пообіцяв ввечері пригостити товариство пляшечкою текілли. На запитання з якої нагоди нам привалило таке щастя він скромно повідомив, що в нього сьогодні день народження. Товариство прифігіло...(до речі, це вже вдруге Довбуш святкує цей видатний у своєму житті день на Руні — ще раз наші вітання).

Вечірня текілла гріла серця і душі — у доброму настрої вирішили проїхатися перед святом ще трохи вверх, поки ще не стало зовсім темно. Ця спроба коштувала Славіку редуктора переднього моста, а непілоти почали топтально-лопатний сезон, з того часу лопати і трамбування снігу ще на два дні стали невід'ємною забавкою поїздки. Десперадо таки проїхав у цей день ще наверх, але оскільки було вже темно і хотілося їсти (а може пити — пам'ятали про обіцяну текілу) вирішено було відкласти спробу на завтра.

На стоянці розклалися вже по домашньому, запалили вогник на бетоні , отримали святкову порцію екзотичного напою від Довбуша, заспівали йому happy birthday та акапельну версію пісеньки "ВВ"- на всю Руну був чутний не зовсім вже тверезий хор, волаючий від щирого серця : — "Юра, Юра, Юрааааааааа!!!!!"

Зранку прокинулися від того самого : — "Юра, Юра, Юрааааааааа!!!!!" але вже в оригінальному виконанні Скрипки.

Після сніданку почали останній у цій поїздці штурм Руни, тобто не останній звичайно — боролися з полониною ще не один день, але спроба продертися наверх для машинок була останньою. Першим спробував Довбуш , потім вперед пішов крузер Десперадо. В цей час на стоянці виявили ще одну втрату — у Сашка перестала включатися роздатка , може перемерзла, тому внизу залишилися вже дві машини — Славіка та Сашка.

За допомогою лопат і ніг заїхали вже до максимальної для машин точки – трохи вище нижньої бази.

Поки робилися останні спроби виїхати вище Джоб та Саньок вирішили прогулятися ще наверх на розвідку. Я трохи змерзла, тому вирішила пройтися за компанію.

Хвилин через 20 топання по снігу остаточно перестала мерзнути, скинула куртку та почала вже потрошку тихенько так про себе думати, чи не пора б вже йти назад і чи не кинути мені курити, коли Джоб запропонував прогулятися на саму Руну — бо до неї ж вже фігня йти лишилась... Ідея кинути курити стала ще чіткішою... Але наскільки на Руні я була вперше, а дірку у моїй голові видно неозброєним оком (особливо гарно її видно в профіль), тому сумнівів не було — потопали наверх. Чим далі наверх, тим сильнішими ставали вітер та сніг, через півгодини стало зрозуміло, що скоро стемніє, а сліди наші замітає з катастрофічною швидкістю, видимість навкруги — метра на два... По дорозі вниз зустріли чотирьох туристів з Ужгорода; машинок на місці, де покинули, вже звичайно не знайшли і без пригод спустилися до стоянки. Під час нашої прогулянки стався черговий негаразд — вже третя машинка — у Довбуша зрізало піввісь. Крім того вже всі зрозуміли, що того року заїхати на Руну не світить — сніг на бетонці був у кращому випадку по коліно, а іноді і більше.

На поляні майже був готовий обід, зокрема варився цікавий супчик, що мав у процесі приготування дуже специфічний запашок — рецепт та інгредієнти цього супчику хлопці сміливо можуть запатентувати та продавати потім за шалені бабки як нездоланну хімічну зброю. Весь секрет зброї полягає у тому, що вбивча дія активна лише на протязі періоду приготування — кінцевий продукт вже мав приємний запах та, судячи з того, що всі лишилися живі, здорові та задоволені, був зовсім нешкідливий для людських істот та мав на диво після такої хімічної атаки добрий смак.

Все було б не так погано, але, на жаль, пригоди того невдалого дня не закінчились...

Ввечері єдина ціла машина — краса, гордість та надія нашого кортежу — ленд крузер Десперадо поїхав по дрова та ... Коротше, через хвилин 20 лісоруби принесли сумну звістку — машинка стоїть внизу, чи наїхала на щось, чи ще невідомо що, але має всі шанси залишитися там, де зараз стоїть...

Тут вже стало не до сміху, наскоро перекусивши, Десперадо та ті, хто ще був у стані робити щось корисне, пішли вниз в надії поремонтуватися власними силами. Надія, як завжи, хоча й останньою, але таки померла. Весь день з перервою ввечері на півгодини ( один єдиний раз за три дні ми побачили на кілька хвилин чудове карпатське зоряне небо) падав сніг — коли готували вечерю пусті миски, дбайливо розставлені на столику в очікуванні їжі, кожні дві — три хвилини наповнювалися снігом доверху.

Засніжений посуд та крузер, що лишився таки внизу — якраз біля того славнозвісного розпиленого дерева, подали досить таки непогану ідею — спробувати вже спускатися вниз, бо попередньо заплановане повернення додому могло затягнутися. Але, оскільки вже було пізно та темно, всі машинки були побиті та просто ліньки було звертати табір, вирішили лягати все ж таки спати і почати спуск завтра, маючи в запасі ще один день — 4 січня, бо планували їхати назад 5-го.

Вранці, прокинувшись, стало зрозуміло, що не така вже безглузда думка приходила до нас ввечері... Снігу за ніч намело ще сантиметрів 15 не менше, палатки затрусило майже до середини. Вибравшись зранку з палатки я черговий раз впевнилася, що природа таки дуже сердито пошуткувала над жінками — в плані анатомії у важких погодних умовах чоловікам пощастило набагато більше. Метрів за десять від табору, де ще вчора було ніби не так багато снігу, сьогодні було вже насипано вище пояса... Але вихід є завжди, поворушивши заспаним мозком пару секунд, методом розширення ямки взад — вперед та по боках була отримана шикарна приватна кабінка, біля якої сміливо можна було ставити табличку з буквою "Ж".

Кількість снігу поступово краяла шанси повернутися додому вчасно, тому зранку зібралися навіть без сніданку. Крім усього доброго до чотирьох захворівших машинок додався перемерзлий Джоб, відморозивши ноги він, зранку ще трохи покопавши снігу, остаточно зліг, зарившись в спальник на задньому сидінні у Довбуша.

Так почався останній (але не для всіх) день WTR 2005. Він був найнасиченіший і по емоціях і по навантаженню на людей в плані боротьби з клятими опадами.

На ранок мали крузер, що категорично відмовлявся повертати наліво та Сашкову ниву на тросі.

Наступні шість — сім годин були кармічно ідеальні для фізичних вправ — ще тиждень такого активного відпочинку — і кожен з нас міг би сміливо сперечатися з Шварценегером за титул "Містер Всесвіт". Набавились в той день усім, чим могли. В програмі була спроба розвалити нечемну полонину зсередини посередництвом крузера та лебідки, яку зачепили за ніби міцний на вигляд камінчик. Камінчик був із нами незгідний, або його заразив злобний вірус вар'ятства оффроадерів — так чи інакше він вирішив кинути свою давню рунну домівку і прогулятися за лебідкою. Добре ще, що камінець не встиг вмовити близлежачих своїх родичів скласти йому компанію. Більш вдалим був флегматичний бетонний стовпчик, якому були по барабану усі машини, лебідки та руноходи разом, він мужньо витримав всі наші спроби вивести його з медитативного стирчання.

Забави вносили хоч якесь різноманіття у методичне топтання снігу та розкопки того самого снігу лопатами. В перервах рахували кубометри власноруч викинутого з місця проживання снігу та міряли його глибину за допомогою пальців та лопати — зійшлися на 60 — 70 сантиметрах, а кількість кубометрів дуже вдало порахував Сапер — в його версії "до х..." було вміщене все — і математику, і сам сніг, і наше відношення до того снігу і до знарядь боротьби з ним...

Надвечір, вже трохи сумні, ми з Сапером прогулялися ще вниз в надії що далі снігу стане менше. Через півгодини та метрів 500 надія зробила...ну, вгадайте що...вгадали — звичайно ж відкинула копита, сволота, вже вкотре за цю поїздку.

Вже стемніло, всі хотіли додому, але скидалося на те, що домівок нам не бачити як своїх вух.

І тут сталося диво перемоги потягу до хатнього вогнища над технікою та опадами. Славіку та Олегу конче хотілося добратися саме сьогодні до міста — тому вони плюнули на все і вирішили поїхати вперед. Нам з Сапером стало цікаво — чим це може скінчитися, бо ж бачили, що твориться на дорозі — нашої першосічневої колії вже було не видно — засипана доверху, тому домовившись з кондуктором, зайняли місця згідно купленим білетам на задньому бампері.

І треба було бачити наші обличчя, коли нивка пішла по цільному снігу без колії, як діти в школу! Штовхали лишень один раз — і то не на користь собі — бо після того нива пішла собі вниз, а ті, що подарували їй чарівного пенделя, топали ще хвилин 20, жаліючи, що не встигли заскочити на бампер.

З таким свистом проскочили потрібний напрямок на розвилці, довго шукали — куди ж тепер треба їхати, орієнтуючись на бетон, навіть намалювали на снігу для нащадків стрілочку — куди їхати (стрілочку, правду кажучи, злизали власним мостом).

Отож, десь годинці о шостій четвертого січня року 2005 від Різдва Христова перша нива (Славік, Олег, Штуша та Сапер) побачила таки цивілізацію. Цивілізація мала навіть магазинчик з назвою "Діана", трактор, ЗІЛ та мобільний зв'язок (якщо піднятися до церкви — очевидно лише біля того святого місця диво ворожої техніки у страху гніву божого погоджувалось працювати). Домовившись за транспорт, який міг допомогти тим, що лишилися наверху, ми з чистою совістю вломилися в "Діану" і пожерли тижневий запас пончиків та ковбаси дуже милого хазяїна.

Тим часом, не чекаючи на допомогу, до села дотюхали Довбуш та Сашко. З погляду на Сашка стало зрозуміло, що на тій розвилці треба було не стрілочку малювати, а ставити як мінімум скелет -вказівник. Хлопці проскочили на тому ж самому місці де і ми, а розгортаючись у Сашка відірвало передній міст від двигуна. До стрілочки додався ще той факт, що Славік забрав з собою в машині всі наявні ланцюги та лопати.

Десперадо з Марком вимушені були лишити крузер наверху, але від допомоги ЗІЛа відмовились і лишились біля машини чекати на майстра Олега (Дєда), який відчайдушно погодився ввечері їхати на допомогу.

Олега спіймали на трасі годинці в другій ночі, тим часом Славік, а за ним Довбуш проїхали потроху вперед, мене перепакували до легковушки, що привезла Дєда, а Сашко з Саньком та Олею повезли Олега надавати медичну допомогу крузаку.

Подальші події відомі мені від Сашка, бо я позорно першою з усіх доїхала до міста, через годину після мене доїхали Славік з Олегом та Сапером, Довбуш та Джоб лишились ночувати у Сколе.

Сашко доїхав майже до місця першої стоянки — заночували прямо на дорозі. Вранці Саньок з Олегом піднялися до Десперадо та Марка. Доставивши найціннішу для крузака людину Саньок спустився до своїх і нива потроху рушила в напрямку додому.

Олег за дві години вийняв вбитий шрус та піввісь, реанімований крузер самотужки спустився і в Сколе догнав Сашка.

Додому вертались також поодинці, бо Десперадо застряг на вечері в Стрию, підтримуючи зв'язок.

Вдома мене ще дня з два переслідувала снігофобія, вночі на ковдрі шукала замок та кнопки, щоб застібнутися, під час сну ноги та руки виконували рефлекторні фізичні вправи типу "топ — топ" та "лопата" (не сміятися при слові лопата!!!).Але не дивлячись на все це поїздка таки сподобалася та анітрохи не відбила смак до подібної дурні в учасників WTR — 2005 — руноходів.

Фотки вже лежать у фотоальбомі.

20.01.2005 / Автор: Вербицька Наталія (Shtusha)