Грязьові процедуру 2003

За боковим склом мерехтять дерева, машину безжалісно кидає на кожному горбочку, — проходимо чергову швидкісну ділянку. Я намагаюся втриматись на задньому сидінні нашої «табуретки», але рятує лише ремінь безпеки. Крізь рев двигуна і шум дороги чути монотонні команди штурмана,

200 метрів поворот направо
Через 300 метрів виїзд на вирубку
Проїхали 5-й орієнтир
Обнулились

Дімка (перший пілот) звичним рухом скидає додатковий одометр на нуль. Я підношу мобільну радіостанцію до обличчя і дублюю фразу: «проїхали п'ятий орієнтир», крізь шум завад чую спотворений голос штурмана їдучої позаду Ниви: «Вас зрозумів». Різке гальмування, — попереду колода, Джоб (штурман) і я (другий пілот) вискакуємо з кабіни, щоб оцінити перешкоду. Поки Дімка обережно перевалюється колесами через стовбур, керуючись нашими командами, мимоволі повертаюсь думками в минуле…

Про білоруський клуб 4х4 ми взнали ще давно, коли бродили просторами інтернету, і не знали ми, що через рік на наш сайт завітає Ніколай Гриб з Мінську і запросить нас на щорічні змагання з трофі-рейду «Грязевые Процедуры». Власне трофі-рейд як вид змагань веде свою історію від легендарних «Кемел-трофі», що проводились в минулому сторіччі англійською фірмою «Ленд Ровер». Тоді весь світ за допомогою телебачення побачив мужніх чоловіків, які продиралися на фірмових позашляховиках крізь найжорсткіше бездоріжжя чотирьох континентів. Пройшли роки, але популярність трофі-рейдів не зменшується, і, в тому числі на теренах СНД проводяться багато заходів, що за своїми правилами нагадують старі, добрі «Кемел-трофі». Основні пункти таких правил дуже прості: машини стартують одна за одною з фіксованим часовим інтервалом, кожен екіпаж має легенду траси, в якій прописані основні орієнтири, повороти, небезпечні місця тощо, також в легенді прописані контрольні пункти (КП), на яких екіпаж обов'язково повинен відмітитись. Найпоширеніший критерій зарахування результатів — це так звана категорія «рейд», коли просто фіксується час подолання траси плюс можливі штрафи (наприклад за пропуск КП). Саме в такій категорії нам і судилося змагатись.

Отже вночі з 17-го на 18-е квітня 2003 року ми завантажили спорядження в наші бойові апарати — ВАЗ 2121 «Нива» та Daihatsu «Feroza» і вирушили в дорогу. Від мети нас відділяли 600 кілометрів і один кордон.

На щастя дорога в Мінськ пройшла досить вдало, і навіть на кордоні не було затримок. Ми прибули в Мінськ ближче до вечора 19-го квітня, і, після зустрічі з Ніколаєм, попрямували до Бегомля — місця проведення змагань, де на нас чекав базовий табір.

Прибувши в табір ми зустріли лише одного учасника — Тімофєя на Nissan Patrol. Як я зрозумів з його слів — решта народу як завжди докручують останні гайки і під‘їдуть завтра зранку. Отже ми розклали спальники і лягли спати.

Вранці, проснувшись і вилізши з машини, я побачив більше десятка різноманітних позашляховиків, серед них парочку серійних джипів, ще декілька зі слідами легкого оффроуд-тюнінгу, а решта — справжні монстри бездоріжжя, ліфтовані «звірі» на «тракторній» гумі, так звані «прототипи». Зовні більшість машин були обвішані лебідками, «люстрами», «кенгурінами», хай-джеками тощо. Фактично не було ні одної машини яка б не переважала нас по технічним параметрам або оснащеності. Лише єдина машина виділялась з цього збіговиська професіоналів, — зелена Волинянка, скромно притулилась з краю, ніби боячись лізти в юрбу агресивних монстрів. Мовчки переглянувшись з друзями по команді я прочитав в їх очах одностайну думку: "і що ми тут робимо, навряд чи нам щось світить…".

Але відкинувши невеселі думки ми одностайно вирішили: «головне не перемога, а участь», і попрямували до організаторів для того щоб отримати заявочні бланки та здати вступні внески. Взагалі-то по правилах «рейду» всі екіпажі змагаються в індивідуальному заліку, але після дипломатичних переговорів для нас було зроблено виключення і нам дозволили стартувати одночасно двома автомобілями з умовою зарахування часу по фінішу другої машини. Окрім нас в категорії «рейд» взяли участь ще чотири екіпажі, сім екіпажів змагалися в категорії «спорт», і двоє — в категорії «туризм». Стартові позиції «рейду» розподілились наступним чином:

  1. Toyota 4Runner
  2. ЛУАЗ «Волинянка»
  3. Mitsubishi Pajero (темний)
  4. Наша команда
  5. Mitsubishi Pajero (світлий)

По тій самій трасі з нами мали стартували і «туристи»: вже знайомий вам Тімофєй на Патрулі і якийсь новачок на серійному Лендкрузері «вісімдесятці».

Нарешті Фероза та Нива виїжджають на стартову позицію, з якої за 30 хвилин до того вже стартував екіпаж номер 3. Суддя дивиться на секундомір, пілоти нетерпляче «грають» газом, адреналін наповнює кров…. і ось старт, Дмитро(наш капітан і пілот мого екіпажу) витискає акселератор, і Фероза, ревонувши інжекторним двигуном, стрімко рушає вперед, за нами, з невеличкою затримкою рушає Нива, «пролітаємо» пару сотень метрів по шосе і ось перший орієнтир — з'їзд праворуч на бездоріжжя, а за ним перша серйозна перешкода, — низина заповнена водою, в легенді попередження про значну глибину. Секунду поколивавшись, Дімка приймає рішення шукати об'їзд, швидко знаходимо просвіт справа між великими деревами, Фероза прямує туди, пригинаючи кенгуріном невеличкі кущі, а я прикидаю на око відхилення від маршруту, — поки що до дозволених організаторами 50 метрів далеко, отже ми в межах правил. Через декілька хвилин продовжуємо рух по маршруту, легенда не передбачає важкопрохідних місць, тому женемо на повну котушку, другий орієнтир, третій… штурман починає трохи нервувати, відстані не зовсім співпадають з легендою, і ось починається вже щось зовсім незрозуміле, черговий орієнтир просто відсутній, причому «з‘явилась» розвилка не прописана в легенді. Певно ми збились з правильного напрямку, знижуємо швидкість, згодом взагалі зупиняємось щоб ще раз уважно перевірити легенду. Але прикинувши факти разом вирішуємо, що все-ж-таки помилка в легенді, і, знову рушаємо вперед наздоганяти інші екіпажі. Проходимо декілька поворотів, і тут в'їжджаємо в справжні хащі, густа крона дерев повністю закриває сонце, і ми бачимо те про що попереджав нас Ніколай, — вкрита снігом дорога, час від часу трапляються глибокі калюжі с водно-крижаною кашею, — незвичне видовище для середини квітня. Наш пілот проходить крізь це «зимове» бездоріжжя своєю звичною манерою — «ходом», машина скаче немов тенісний м'ячик.

Та ось з-за повороту з‘явилась несподівано велика і явно не мілка калюжа з обмерзлими кригою краями, Дімка різко гальмує, але що це?! — машину несподівано кидає вліво на купку молодих сосен, в гущі яких ми і знаходимо притулок! Виходимо з машини, перша думка — не все в порядку з передніми гальмами. Поки демонтуємо ліве колесо, під'їжджає Нива. Наш клубний механік Олег, що їхав весь час в Ниві, виходить і ретельно оглядає підвіску та гальма. Виявляється що повністю стерта накладка на колодці, і між колодкою та диском потрапили маленькі камінці. Що робити? — запасної колодки в нас нема. Олег перевертає колодку і закріплює зворотною стороною. Сідаємо по машинах і рушаємо далі, тепер Дмитру приходиться дуже акуратно гальмувати і допомагати передачею, бо при кожному різкому гальмуванні машину веде юзом.

У той час хащі поступово змінюються на рідкий ліс, а трохи пізніше і виїзд на поле, урр-раа — бачимо дві лінії електропередач а за ними міст, ось вони — сьомий та восьмий орієнтири, ми знову «у легенді»! Рядом з мостом стоїть завмерла Волинянка, з демонтованим переднім колесом, але екіпаж не просить допомоги, тому проїжджаємо далі. Проскакуємо місток і знову в'їжджаємо в ліс, через пару сотень метрів перед нами постає наступна картина: сіра Тойота «Раннер», що стартувала першою, сидить в болоті по самі вуха, а її екіпаж сумно споглядає на поламану ручну лебідку. До речі використання електричних, та механічних лебідок в категорії «рейд» заборонено, дозволені лише ручні лебідки та колісні котушки з тросами, — так звані «самовитягувачі». Оцінивши ситуацію ми чіпляємо Раннер канатом до Ферози і витягуємо ривками за декілька спроб. В той час Нива, не довго чекаючи, штурмує болото в об'їзд, і ось тут ми знову нариваємось на результати жартів погоди. Зліва болото вкрито товстим шаром досить міцної криги, зверху замаскованої брудом. Витримавши вагу штурмана, що йшов пішки попереду, крига провалилась під машиною, упіймавши Ниву у надійну пастку. Чіпляємо Ниву канатом за задній гак до витягнутої нами на тверду землю Тойоти, потужний джип газує і…, новенький буксирувальний канат з тріском розривається, а Нива продовжує міцно сидіти в крижаному полоні. Сергій, пілот Тойоти, проводить машину далі по розвіданій Джобом вузькій, але відносно твердій стежинці, і повертається разом зі своїм штурманом до нас, пішки, а ми дістаємо лопати і сокиру та розпочинаємо рятувальну операцію. Нарешті вдається витягнути Ниву з пастки, згодом і Фероза проїжджає по слідах Тойоти і ми знову готові наздоганяти лідерів. Але знову втрачаємо час, — пробито колесо Ниви! Після швидкої заміни рушаємо вперед. Проносимось крізь чергову швидкісну ділянку і наближаємось до орієнтиру номер 12, за ним — перший контрольний пункт, КП-1. Обережно перетинаємо досить глибокий брід, благо вся електрика в обох машинах заздалегідь гідро-ізольована, і забираємо в судді нашу картку, заодно взнаємо що перед нами пройшли чотири машини, два «рейдовика» і два «туриста». Отже перегони продовжуються, — і знову несамовита скачка між орієнтирами, до КП-2. Цей пункт без судді, по номеру картки взнаємо, що положення на трасі зберігається.

Поступово краєвид змінюється на випалене сонцем поле, а ми наближаємось до серйозної перешкоди, річка з мостом у вигляді гаті з незакріплених кругляків, слизькі береги явно не дозволять переїхати її вбрід, а гать вже досить сильно пошкоджена машинами що проїхали до нас. Ну що ж, закатавши рукава приймаємось розбирати і перекладати колоди, намагаючись скласти їх щільніше. Проїхавши після декількох спроб гать, перетинаємо поляну з великими валунами і виїжджаємо до чергового, на цей раз не важкого, броду, а ось після броду знову починаються фокуси з легендою, штурман тихо матюкається, радимось по рації з штурманом Ниви, але він теж розгублений, лишається їхати за інтуїцією…

Нарешті знаходимо один з орієнтирів — село Васильківку, тепер значно легше, але все одно наступна траса не зовсім співпадає з легендою, краєвид тим часом вже нагадує пустельний: вирублені дерева, піщаний ґрунт без трави, і нещадно палить сонце. Наш штурман продовжує «боротись» з легендою, і ось ми видряпуємось на пагорб, і, о чудо, — перед нами КП-3! Ми зупиняємось і, вискочивши з машин, підбігаємо до стовпа з картками…, оце так несподіванка — ні одна картка не забрана! Невже ми перші?! Ось що значить — мати в команді досвідченого штурмана. Незабаром зовсім з іншого боку чуємо далекий гуркіт двигуна, все ясно, «лідери» просто заблукали. Швидко рушаємо далі, в'їжджаємо в ліс, штурман вже спокійний, — ми знову «повернулись» в легенду. Починається гонка переслідування, ніби спиною відчуваємо сірого Раннера що мчить за нами в одній-двох хвилинах. Ось нарешті «засадне» місце, і поки ми повільно, ніби промацуючи шлях, долаємо перешкоду, нас все-ж-таки наздоганяє перший номер. По тому як вони проходять заболочений луг видно, що штурман добре знайомий з маршрутом, і тепер вже починаються справжня гонка, Дімка валить на повній швидкості, за нами намагається втриматись Нива, а за Нивою «висить на хвості» Тойота.

По правилах екіпаж зобов'язаний зупинитись і пропустити суперника вперед в двох випадках: коли суперник наблизився з явно більш високою швидкістю, або коли їдучий попереду екіпаж загруз, і після його евакуації, суперник зміг подолати цю перешкоду своїм ходом. Поки що ми утримуємо позиції згідно правил, і Сергій на Тойоті не претендує на пропускання. Швидкість все збільшується, адреналін переповнює жили, адже ми ведемо боротьбу за перше місце, але…, ніби злий рок переслідує нашу команду! Через деякий час ми втрачаємо Ниву з поля зору, а ще через декілька секунд я чую з рації фатальні слова: «ми зупинились, не працює двигун»…

Гальмуємо і з гіркими думками повертаємось назад, сумно проводжаючи поглядами Сергія, що проноситься повз нас. Через декілька десятків метрів я бачу Ниву, що з піднятим капотом стоїть на узбіччі лісової дороги, а Олег порається у двигуні. Наблизившись взнаємо, що нема іскри. Дмитро тут же виймає тестер і заходиться разом з Олегом продзвонювати ланцюги, по результатах виходить що «померла» котушка запалення, запасної нема. Що робити? Їхати в місто? Тягнути на буксирі? Всі ці варіанти означають сто відсотковий програш. Олег ще раз, про всяк випадок перевіряє трамблер і всі контакти, і, о чудо, — іскра з‘явилась! Виявляється — порушився зв'язок з котушкою, тому вона і не давала іскри. Швидко сідаємо по машинах і, вже в котрий раз, рушаємо наздоганяти Тойоту, певно наші долі сьогодні тісно пов'язані. Ось вже 32-й орієнтир, за ним 33-й, і тут починається таке бездоріжжя, що ми розуміємо — все попереднє було лише тренуванням! Пілотам доводиться вести машини в постійному надмірному напруженні. Ось, пройшовши бурелом, ніби виходимо на більш-менш пряму дорогу, Дмитро додає газу і Фероза вилітає на колію, я з острахом бачу що через десяток метрів колія різко глибшає, і машина неминуче сяде мостами на профіль дороги, але вкрите сталевими пластинами захисту днище машини спрацьовує мов лижа, і Фероза пробивається крізь «засадне» місце. За декілька секунд туди влітає Нива, і, пострибавши декілька метрів, сідає на обидва мости. Процедура евакуації призводить лише до втрати часу і розриву останнього канату, — занадто міцно машина «сидить» на твердому ґрунті. Залишається ще останній засіб — кріпити до коліс котушки самовитягувачів, та розмотувати сталевий трос для них, що само по собі забере не менше сорока хвилин. Але ж іншого виходу нема, починаємо розмотувати сплутаний в бороду трос, та відкручувати передні колеса. За цим зайняттям я несподівано чую наростаючий гуркіт двигунів, і через хвилину до нас виїжджає ціла компанія в складі обох «туристів» та «рейдовика» — чорного Паджеро. Тімофєй тут же виймає фірмовий канат, товстий і дуже міцний, що здатний на величезні навантаження, і з його допомогою важкий джип «висмикує» Ниву з насидженого місця. Тепер по правилах ми змушені їх пропустити, але, впевнено поїхавши вперед, Тімофєй тут же посадив свого Патруля на те саме місце, правда для нього це не проблема, адже в категорії «туризм» дозволено користуватись лебідками. Наступних пару кілометрів ми проходили дуже довго і два рази мінялися позиціями з об'єднаною «рейдово-туристською» групою. Мене ж весь останній час не покидала думка: «як там, Тойота, невже Сергій зміг подолати ці ділянки без сторонньої допомоги, можливо він вже зійшов з траси, або заблукав». Та як потім вияснилось — ми недооцінили штурмана Тойоти, який знав цю трасу як свої п‘ять пальців, і вправного пілота, який хоч і був таким же дебютантом як і ми, але явно мав хороші здібності. Також ми недооцінили і другого пілота Тойоти — дружину Сергія, лише потім ми взнали що першу частину траси машину вела вона.

Але не буду відхилятись від хронології подій. Після подолання цієї найважчої ділянки ми неслися на повній швидкості до фінішу, в надії, що сіра Тойота втекла відносно недалеко, і в нас ще є шанс отримати перше місце, принаймні за рахунок різниці часу між стартами. Та нажаль нашим надіям не судилося здійснитись, за півтора кілометри до фінішу ми влетіли в справжню «засаду». Тепер вже Фероза «сиділа» по повній програмі. Після декількох марних спроб витягнути машину ми почали розмотувати сталевий трос і відкопувати колеса так, щоб можна було закріпити котушки самовитягування, тим часом вже знайома вам трійця наздогнала нас і об'їхала відомою їм тропою. Паджеро рушив до фінішу а «туристи» залишились допомогти нам. Через досить значний час, закріпивши нарешті самовитягувачі ми заякорилися шістдесятиметровим тросом за «вісімдесятку» і повільно але впевнено «вивінчевалися» на твердий ґрунт. Поки ми змотували трос і збирали інструмент, «туристи» втекли уперед, і ми, тепер вже повільно рушили за ними оскільки шансів навіть на друге місце вже не бачили. Та за півкілометра до фінішу ми знову побачили вже звичну нам картину: чорний Паджеро сидить в болоті, а його екіпаж витягує машину з колії за допомогою хай-джека(рейкового домкрату, яким машина піднімається і переставляється на твердий ґрунт), за ними скромно притулилися «туристи» і віддихають. Тепер об‘їзду вже не було, і ми вимушено зупинилися, розраховуючи що якщо ми пройдемо цю перешкоду своїм ходом, то зможемо претендувати принаймні на друге місце. Але тут нажаль, зробили помилку «туристи». Після того як шлях було звільнено, вони, пропустивши Дімку вперед, тут же без попередження рушили за ним, сподіваючись що пройдуть цю ділянку легко і не затримають Ниву, але почали грузнути майже на кожному кроці, постійно витягуючи себе за допомогою лебідок. В той час пілот Паджеро відмовився чекати, щоб пропустити нас згідно правил, і фінішував. Фінішувавши відразу за ним, Дмитро намагався отримати в судді дозвіл на зарахування часу по першій машині, але отримав відмову. Ми сиділи і чекали на проходження «туристів», сумно споглядаючи на то, як спливають наші запасні 30 хвилин різниці між стартами. Врешті-решт дорогу було звільнено і Нива, на диво легко подолавши цю ділянку, фінішувала, з третім загальним результатом для команди. Тут же на фінішу я взнав, що всього на маршруті наша команда знаходилась 5 годин, а Сергій подолав трасу вигравши в нас більше години чистого часу. І лише через півтори години після нас фінішував Віталій на світлому Мітсубісі Паджеро, що стартував останнім.

В таборі, поговоривши з Ніколаєм, ми вирішили не подавати протест, оскільки принципової різниці між другим та третім місцями не бачили і, вже після півночі розійшлись по наметах. До речі вражаючими виявились результати групи «спорт», організатори загнали їх в просто жахливе бездоріжжя: торф'яні болота, величезні каміння, водяні броди півтора метри глибиною, та інші «радощі джипера». В результаті лише один екіпаж подолав всі спец-ділянки, — хлопці на, перетвореному в монстра, Сузукі Самураї. Деякі ж учасники «спорту» евакуювалися з траси і повернулися в табір лише вночі.

На другий день відбулися заїзди другого етапу, що для «рейду» були скоріше показовими, і не вплинули не результати, машини швидко пройшли відносно коротку і нескладну трасу. В «спортсменів» другий етап пройшов набагато серйозніше, половина екіпажів в ньому просто не змогли прийняти участь через поломки, а решта, крім вже відомого вам Самурая, не змогли подолати навіть першу спец-ділянку, дехто лишився на маршруті до наступного ранку.

Ввечері відбулось урочисте нагородження екіпажів, за третє місце ми отримали пам'ятні грамоти і приз — два набори буксирувальних шаклів. Згодом, тепло попрощавшись з гостинними білорусам, ми вирушили додому. Так закінчилися перші для нас офіційні міжнародні змагання.

21.04.2003 / Автор: Олександ Рушаков (Bravo)