Минулого вівторка мені подзвонив Славік із Винниці ( це людина, з якою напевно солі-не солі, а каші з вогнища пуд вже з"ідено) і сказав, що хоче попасти в Лумшорський чан і на Руну. Перемикнуло людину, а разом з ним і мене. Наступного дня ввечорі він своею пузотеркою прилетів у Львів з своїм товарищем - Арменом. Армен у Винниці людина відома. Він не тільки власник і головний редактор дуже цікавого журнала " Автохауз", висвітлюючого все автомобильне життя Винничини, але і людина ініціативна, моторна, яка не за гроші, а за спортивний інтерес приймае активну участь у всіх автомобильних подіях свого краю.
О сьомій ранку 19-го квітня Буцефал бадьоро поніс нас на південь - туда, де димляться дримучі гори, туда, де під чавунними чанами горять дровишки, підігріваючи гірську водицю до температури, коли ти починаеш відчувати: ось ще трошки і ти в пеклі.
Закарпаття зустріло сонячною погодою. Вот завжди так : у Львові сопливить дождь, а туда приїзджаеш, як на інший кінець світу. На під"їзді до Турьїх Ремет нас обігнали чотирі сяючих паркетника з російськими номерами і повенули в сторону Лумшор." Мабуть теж на Руну...", сказав Славик і ми багатозначуще переглянулись.
Доїхавші до Лумшор і оприділивші хлопців на ночівлю, ми направили колеса Буцефала туда, куда постійно манить, якщо ти побував там хоча б один раз- на верхівку Руни. Місцевий працівник отелю сказав нам,що 2-а тиждні тому на Руну вже піднимались якісь машини. Потім, коли ми зустріли московитів на схилі полонини, авторитетний власник Дефендера на київських номерах, обвішаного всім, що можна навісити на машину, доповів, що тиждень тому хтось виїзджав на Руну точно. Так і плавають плітки у підніжжя цього ісполіна. Справа в тому, що на снігу ми потім побачили тільки сліди снігохода.
В загальному підйом на полонину на колесах без спешки займае десь півтори години. Так вот, через хвилин 50, не добравшись до першої бази, ми вперлись в сугроб. Піша рекогносцировка показала, що цей сугроб мае протяжність біля 100 м і потім, на сонячній ділянці бетонки знов сухо. Трикратна спроба прорубатись ходором переконала нас в тому, що так просто у нас не получиться. Славік з Арменом прийняли мужне рішення їти на верхівку пішки, я ж, сказав, що я вже старенький для таких походів. Чесно кажучи, мені не можна було всіляти в їх голови надію на те, що ми виїдемо, але в моїй голові вона трималась міцно. А шо я, не баран, чи шо?!
Коли вони счезли за поворотом, я поліз в кунг за ланцюгами. Мною керувала щира впевненість в тому, що, якщо люди зимою виїзджають на Петрос на 4 мм ланцюгах, то я весною на 8 мм ланцях мав би на Руну просто вилетіти і дуже здивувати ціею приемністю своїх друзів.
Просування мокрим снігом, гливиною до коліна піддавало все більше азарту, чого не можна сказати про результати. Відступ на 7-10 метрів - ривок - 1 метр просування. Відступ - ривок -скинуло в сторону. Відступ - внатяг - півметра просування... Дістав снігоприбирально лопату, передбачливо взяту з собою. Півгодини праці - мокра футболка( в ній було жарко) - дві колейки, довжиною по 15 м. Поїхали! І знову - вбік. Копання майже нічого не дало. Ну ладно - що я не впертий?! Чергова спроба працювати ледоколом цокнула у вухо різким ударом. Боковим зором в правому дзеркалі побачив широко розмахуючи крилами ...летящий ланцюг. О, майн Готт!!! Замок правого заднього ланцюга розірвало, як папір. Мабуть під снігом напоровся на арматуру чи просто не витримав різкого докапивання до бетону - це лишилось для мене в розділі загадок. Підкрилки ми з Ростиком Хомою як раз купили і я свої не встиг поміняти на нові - воно і добре, тепер є привід обновитись. Візуальний огляд потішів - окрім підкрилка іншіх фатальних ушкоджень не було. Запхавші ціх невдах в кунг, я прийнявся гвалтувати лебідку. Хочу помітити, працювати пилотом і щтурманом одночасно ще ї вверх-вниз... сухими в мене були тільки вуха, а чистим - ... ааа - ніс в середині... а може і він не був. Через 2-і години хлопці ползвонили, що вони добрались до верхньої точки полонини, ну а я вже майже виліз на сухе.
Сухою дорогою їхати було п"яняще приємно. Втома була солодкою і я почувався героем. Але километра через 2-а, піднявшись метрів 200 вище першої бази, я вперся в перемет дороги глибиною по пояс і зрозумів, що, навіть, мої геройськи зусилля і впертість не допоможуть мені просунутись далі ні на метр. Але мої сомандрівники щасливо посміхались, побачивші, що я стою значно близче, ніж вони сподівались мене побачити. Для них мої 2-а километра були, напевно, цілими 10-ю.
Ми спустились до першої бази і вирішили подивитись на дорогу, пирнаючу з іншої сторони схилу в Лумшори. Там ми в дійсності побачили сліди Сімексів, яки мали вік вкілька днів. Але різкий спуск був також під грубезним шаром снігу. Славік дивився на мене з підмиваючою надіею. Я засумнівався, але заставив свій розум совладати з бажанням рухнути вниз напряму до Лумшор. Відсутність в такелажі бензопили( таки добре, що я її забув) могла надовго затримати нас на цій коррроткий стежці. Назад піднятись було би просто не реально, при наймі ще дня два, покі ми би розгрібали сніг.
Від голодної сметрі нас врятувала, як завжди, моя дорогенька і кохана Ілона Вікторівна - рюкзачок з канапками і чайком трохи повернув нас до життя.
Живописний спуск до підніжжя був радісним. Хоча ми ї не виїхали, але відчуття величності, поважності полонини і краса навколо неї підбадьорівали наші серця.
Про лумшорськи чани потрібно писати окрему оповідь для того, щоб розсказати про ті відчуття, яки переживаеш, стрибаючи із цього "пекла" в льодяний потік річки. Просто, хто там не був, побувайте. Я можу поклястись своїми шкарпетками - ви ні секунди не пошкодуете про потрачений час чи витрачені ці невелики гроші. Лумшори - це справжний кайф!
Повернувшись вночі до рідного ліжка, я впав на нього, як вбитий, але я був настільки щасливий, що в ці хвилини я не думав про те, що завтра знов треба бігти марафон заробляння грошей, що в мене багато планів з благоустрою оселі, що треба платити кредит за машину...
Жити просто обалденно!
